Яким

Жив у селі один дядько. Його називали дядько Яким, справжнє це було ім'я чи ні — невідомо. Він жив по сусідству з бабою Галею і дідом Митрофаном. Звідки саме він взявся в селі, теж було достеменно невідомо. Одного дня всі просто дізнались, що в хаті давно померлого діда Ростислава тепер живе якийсь його родич, який нібито переїхав з Києва. Подейкують, що в місті у нього залишилась сім'я — дружина і кілька дорослих дітей. Іноді він їздив в Київ, але про ті поїздки не розказував навіть своєму найближчому новому другові — дядьку Антону.

Дядько Яким жив у старій хаті й нічого в ній не змінював. Їй було, може, вже років сто, але Якиму було комфортно. Із сучасних благ цивілізації мав хіба електрику та інтернет. Тож від XIX століття його відділяв переважно планшет, на якому він постійно читав новини, а також різноманітні статті з жовтої преси. Коли у нього вискакувала реклама про те, що світом давно керують рептилії і від нас усе приховують, дядько Яким обов'язково натискав «Читати далі». Тому він знав усе про теорії змов і жив в якійсь своїй власній реальності. Крім того він був впевнений в своїх екстрасенсорних здібностях.

З хазяйства у дядька Якима був город в кілька соток, кілька собак, багато котів та кошенят і кури, яких він сам ніколи не різав на м’ясо — чекав поки самі помруть від старості, а тоді закопував у саду.

Так сталося і цього разу. Коли дядько Антон прийшов потеревенити і випити кави, дядько Яким саме ніс курку закопувати.

— Здоров був Яковичу! Шо це у тебе, знову похорон? — голосно крикнув з посмішкою дядько Антон, підходячи до паркану. Почувши чужий голос, собаки загавкали.

— Та оце ж… Я передбачив це ще вчора — знизав плечима Яким, чим змусив дядька Антона іронічно посміхнутися — А ти що оце? Не на роботі? — теж дуже голосно продовжив він, тримаючи в одній руці мертву курку, а іншою потискаючи руку дядьку Антону. Взагалі дядьки в селі чомусь завжди говорять дуже голосно і чітко, неначе у них проблеми зі слухом, хоч це і не так. Можливо вони вважають, що у всіх інших ці проблеми зі слухом є.

— Та сьогодні ж вихідний. Троє суток робив, тепер оддихаю. Кава є? — дядько Антон завжди ходив на каву по сусідах, або в магазин, бо вдома дружина йому не дозволяла споживати цей міцний напій. Знаю, що було б значно зрозуміліше, якби замість кави тут йшлося про горілку і багато хто подумав, що саме такою і є метафора в даному моменті, але насправді тут дійсно йдеться про каву. Справа в тому, що дядько Антон дуже її любив, але мав високий тиск, тому кофеїн був для нього небажаним. От і вештався по сусідах, щоб хтось пригостив.

— Зараз, давай я вже дороблю це грязне діло — дядько Яким показав на курку. Дядько Антон пішов з ним за хату в сад, розважаючи його теревенями.

Тим часом хвіртку відкрила баба Галя, вона вважала дядька Якима хорошою людиною і їй було жаль, що він живе сам. Тому час від часу вона приносила йому то молоко, то пиріжки, то борщ або капусняк у літровій банці, то ще чогось смачненького. А от його розмов вона довго переварювати не могла, бо забагато він всього читав у тому своєму планшеті, а потім, що називається, грузив всіх цими темами. Плюс постійно згадував про свої екстрасенсорні здібності. Саме через це баба Галя надавала перевагу тому, щоб тихенько залишити гостинець у дворі і уникнути прямого контакту з дядьком Якимом.

Саме так і відбулось зараз. Дядьки були за хатою, тож ні баба їх не побачила, ні вони її. Тому вона залишила пиріжки на лавці в дворі і зазбиралася додому. Та перед виходом з хвіртки звернула увагу на один момент. В хаті на вікні горіла свічка, в той час коли світло теж було увімкнене. І це вже не вперше коли баба Галя заходила й бачила, що у Якима посеред дня горить свічка. Спитати соромилась, або, точніше, не хотіла, щоб не спровокувати дядька Якима на довгі розповіді про те, який він екстрасенс. Тож баба похитала головою, перехрестилася і пішла додому, залишившись непоміченою.

Смачний аромат пиріжків, які лежали на лавці, прикриті лише тонкою серветкою, швидко унюхав пес Леонід (лише самому дядьку Якиму було відомо чого його пес має людське ім'я). Леонід почав рватись з усіх сил до пиріжків та гарчати, але ланцюг і нашийник зупиняли собаку на півшляху. Після багатьох невдалих спроб, кільце на нашийнику нарешті піддалось і ланцюг вискочив. Задоволений Леонід зразу кинувся на лавку, відкинув серветку і почав трощити пиріжки баби Галі. Достатньо наситившись, Леонід вирішив поганяти курей, яких залишилось сім після трагічної смерті рудої курки. Коли всі кури і півень розбіглися хто куди, Леоніду і ця забава набридла, тож він перескочив низьку хвіртку і побіг привітатись (а може й не тільки привітатись) з іншими собаками по селу. Інші собаки Якима весь цей час заздрісно спостерігали за раптовою свободою Леоніда.

В цей момент до двору повернулись дядьки Яким та Антон із заступом в руках. Посеред двору вони побачили перевернуту мису з залишками пиріжків. Від собаки залишився лиш сам ланцюг, курей не було видно. Котів з кошенятами теж як вітром здуло, навіть старий кіт Валерій, і той втік, бо його явно не влаштовував той дурдом, що був спровокований його давнім заклятим сусідом, псом Леонідом, і відбувався в дворі кілька хвилин тому.

— Тьху ти, що тут сталось? — скрикнув дядько Яким

— Ого! — усміхнувся дядько Антон — Це мо шось сверх’єстєствєнне тут відбулось — з насмішкою і натяком на «екстрасенство» сказав він.

Дядько Яким мовчки позбирав залишки пиріжків в мису. Поозиравшись навколо, він нарешті побачив, що кури з переляку позалазили на дерево, а з-під старих напіврозвалених кролячих кліток світилось більше десятка котячих очей.

— Тю, а шо ти їм і крила не обрізаєш? — здивувався дядько Антон.

— Та… Оце ще робити мені нічого. — махнув рукою дядько Яким.

— Ну то тепер удачі знімати їх з дерева

— А… Самі позлазять.

— Ага, мо й собака сам вернеться? — саркастично відповів дядько Антон

Пес Леонід тим часом і не збирався повертатись. Він насолоджувався свободою. Він був із тих великих собак, яких в селі не відпускають навіть на ніч. Тож давненько він не розминав свої великі лапи, доводилось лише заздрити Валерію, який постійно робив що хотів. Особливо Леонід казився від моментів, коли Валерій вальяжно підходив на відстань півметра до того місця де закінчувався ланцюг, який тримав Леоніда і спокійно сидів, або навіть лежав, нахабно дивлячись як Леонід на нього гавкає ледь не до скону.

— Ну що, пішли каву пити? — з усмішкою сказав дядько Яким.

— Та пішли, а шо ж його робить. Що до кави?

— Як, що? Пиріжки все ще їстівні — вказав на мису з пиріжками дядько Яким і засміявся.

— А чорт з тобою — махнув рукою дядько Антон і пішов в хату. Дядько Яким пішов за ним.

Дядько Яким поставив чайник і підготував два пакетики розчинної кави Нескафе. Поки чайник кипів він потягнувся до полиці і дістав звідти пляшку якогось дешевого віскі.

— Осьо мені з Києва привезли. Хароше! — сказав дядько Яким і почав було наливати

— Ти ж знаєш я не буду! — закричав дядько Антон.

— Та потроху, ніхто не взнає!

— Мені не можна, не буду я!

— Ну давай тоді моє фірменне (він мав на увазі зелені горіхи, настояні на самогоні).

— Хай Бог милує - ще краще придумав! — Антона аж пересмикнуло — Павло після твого «фірменного» по півночі з туалета вилізти не може.

Дядько Яким трохи посумнів, але відставив пляшку і ображено буркнув собі під ніс:

— Каву тобі теж не можна взагалі-то.

— Чого це? — скрикнув дядько Антон

— Як це чого? Оно, шо тобі Вєра каже! Щоб давлєніє не піднімалось, тобі не можна пити каву і всяке таке. Дак ти тоді то до баби Галі он підеш, то в магазин до Вітки пикатої, то до мене - то там, то там наллють і ходиш довольний! А як випити віскі, то не можна йому — дядько Яким завівся не на жарт і взяв паузу. Через трохи додав, вагаючись:

— А кави у мене теж не безкінечно, мені й самому нада, у мене може низьке давлєніє.

Це було останньою краплею, яка вивела з себе дядька Антона:

— Так тобі для мене тепер кави жалко, да? — в цей момент закипів чайник, але він уже нікого не цікавив — Та я ж до тебе по-дружньому, приходжу оце слухаю твої розмови оці, терплю, а тобі для мене кави жалко! Та як я не буду до тебе ходити, то хто буде слухати оці твої розмови?

— Ти що думаєш я тільки з тобою спілкуюсь? Он коли Павло з Києва приїжджає, то з задоволенням приходить до мене поговорити!

— Знаю я, з яким задоволенням він ходить! — саркастично продовжив кричати дядько Антон — Заманюєш його постійно тим, що телефон тобі відітєлі треба настроїти. Та он навіть баба Галя! Думаєш чого вона залишила пиріжки тобі в дворі і не дочекалась тебе?

— Бо зайнята…

— Ага, «зайнята» — засміявся дядько Антон і додав вигадане слово, що римується зі словом «зайнята», але має в корені матюк з трьох букв. — Ото свічка чого у тебе горить засвітло? Може це теж людей від тебе відлякує!

— То не від людей, то від злих духів… — тихо промовив дядько Яким.

— ***хів! — знову зробив рифму дядько Антон. Двоє трохи посиділи тихо. Через кілька хвилин дядько Антон витягнув з-за пазухи ложку і сказав:

— Ну давай, наливай! Чого сидиш?

Дядько Яким аж розцвів, усміхнувся і налив віскі собі в чарку та Антону в ложку, яку він завжди завбачливо носив з собою для таких випадків. Таким чином він і себе вспокоював - типу це не щитається, і Якиму легше - не сам же пʼє.

— Шо ж з тобою зробиш уже? Доведеться… — промовив дядько Антон перед тим як взяти ложку віскі собі до рота. Дядько Яким перехилив повну чарку, ніби це горілка.

***

На наступний день від баби Галі та діда Митрофана поїхали онуки до Києва і баба вирішила занести решту пиріжків, що залишились, дядьку Антону і його дружині Вірі.

Дружина Антона тітка Віра, як і дядько Яким, не могла різати курей, тому цим усім займався Антон самотужки. В цей час він якраз приніс обскубану курку до газової плити, щоб обсмалити, але, як на зло, газ не вмикався. Дядько Антон гарно матюкнувся собі під ніс і зрозумів, що пора міняти балон.

— Вєро! Балон пора міняти — крикнув він у кімнату.

— Ну курку вже дороби, потім поміняєш, я хочу вже борщ в піч поставити — донісся жіночий голос з кімнати.

— А шоб його… — далі слідувала нецензурна лексика — свічка може чи шось є десь у нас?

— На серванті ж!

Знову мат-перемат від дядька Антона, поки він шукав свічку, поставив її на вікно і запалив, щоб обсмалити курку, хоч на якомусь вогні. В цей момент він помітив, що знову щось забув і пішов на вулицю до сараю.

Тим часом баба Галя підходила до їхнього двору з пиріжками. Ще через паркан вона крикнула:

— Степановичу!

Відповіді не послідувало, баба Галя все ж зайшла. Собака не загавкав, тому, що його у дядька Антона не було ще з часів Хруща, який загадковим чином зник шість років тому. Баба поозиралась навколо і збиралась вже зайти в хату, як тут її погляд впав на вікно. На підвіконні в хаті горіла свічка. На вулиці сонце, світло сьогодні не вимикали, а у них свічка горить в хаті.

— І цей туди ж — подумала баба Галя, перехрестилась, залишила пиріжки на лавці і якнайшвидше пішла додому городами.

Дядько Антон тим часом повертався з-за хати з ножем і побачив сумку з пиріжками на лавці, виглянув з хвіртки і тільки й встиг помітити, як баба Галя дуже швидко йде городами і зникає за кущами. Антон знизав плечима, взяв сумку з пиріжками і пішов в хату смалити курку.

***

— Оце я думаю, не стоїть нашому Павлу общаться з Якимом. Він то і хороший чоловік, але… — казала баба Галя діду Митрофану за вечерею.

— Шо там таке вже? — запитав дід Митрофан жуючи борщ тими небагатьма зубами, що залишилися.

— Та оце ходила сьогодні до Антона, а у нього там так само, як і у Якима вже свічка горить на вікні. Видать Яким заманює людей у свої оці екстрасенські секти.

Дід Митрофан кивнув.

Так ці чутки про дядька Якима і продовжили поширюватись по селу.