Це не зовсім хроніки. У справжніх хроніках усе записують за роками й датами, а в селі час пам’ятали інакше: коли Кучма мав їхати, коли була велика гроза, коли провели інтернет, коли хтось бачив чупакабру.
Одні історії з цієї книжки я пам’ятаю сам. Інші мені розповідали баба, дід і решта родини. Дещо за багато років могло перемішатися, перебільшитися або трохи змінитися. А щось, можливо, взагалі сталося не зовсім так. Хоча не виключено, що всі ці історії вигадані. Хто його вже знає…
Я намагався залишити тут не лише події, а й те, як люди говорили, про що сперечалися, чого боялися, над чим сміялися і як пояснювали світ. Тому деякі слова звучать не так, як у словниках, зате приблизно так, як вони звучали у дворах і хатах сіл десь на межі Київщини й Чернігівщини. Тому, якщо ви не знаєте, що таке «кияхи» або «заступ», — не лякайтеся.
Імена вигадані, але не просто так — хто знає, той знає. Деякі персонажі могли увібрати риси кількох людей, а деякі — взагалі бути вигаданими. Може статися, що хтось впізнає в якомусь персонажі себе. У такому разі всі персонажі вигадані, а будь-які збіги випадкові.
Ну і на всякий випадок: пам’ять автора не є надійним історичним джерелом.
Усе інше — майже правда. І майже вигадка.