Кожен, хто живе в селі, або хоча б іноді там буває, знає яким важливим, якщо не святим, місцем є сільський магазин. Туди ходять не лише щось купити. Там можна почути останні новини, поділитися власними й додати до них кілька чужих чуток. Чоловіки полюбляють випити кави і не тільки, а жінки просто сидіти і обговорювати односельчан.
Біля магазину завжди стоїть багато велосипедів, які ніхто не замикає на замок і нікуди не прив’язує. Велосипед в селі - важливий вид транспорту. Та останнім часом все більше людей їздять машинами. Асфальтованих доріг не так багато, тому на більш віддалених вулицях стає все більше багна і калюж. Саме так сталось і біля двору баби Галі і діда Митрофана. Раніше був вигін, гарно росла травичка, а зараз машини все виїздили, всюди багнюка.
— Тьху ти! — плюнув дід Митрофан вслід черговій машині, що проїжджала повз, закрив хвіртку і пішов до хати.
Дід був явно незадоволений і збирався поділитись цим з бабою Галею. Коли хвіртка закрилась, цей звук почув собака і загавкав. Він був молодий і активний, не сильно довго думав, щоб розібратися, хто там прийшов. Хвіртка стукнула - значить треба гавкати.
— Ну чого! — гаркнув на собаку дід Митрофан, проходячи повз. Собака кавкнув і ображено пішов в будку чекати вечора, коли його відпустять на ніч і він зможе погасати по двору, як дурний. А якщо пощастить, то перестрибне паркан і побігає по всьому селу.
— Знаєш, що я тільки що бачив? — сказав дід, як тільки відкрив двері в хату.
— Шо там таке? — спитала баба Галя.
Дід неспішно витяг з сумки ковбасу і поклав її на стіл, сів на стілець і почав роззуватись.
— Заходжу я значить в магазин, там людей повно і всі гомонять поки стоять в очереді. І тут заходить Федор Зубків. Об’являє, значить на весь магазин: «Можна я зараз швидко, без черги, бо я ж на машині приїхав і припаркувався там не дуже вдобно?». Тьху ти! Яка кому різниця як ти приїхав. Бачте, як на машині, то вже без черги його пускайте.
Баба розвела руками і почала мішати борщ, що стояв на грубі:
— Ну… А шо ж ти хотів?
Дід кивнув, взяв з миси на столі пригорівший коржик, відкусив шматочок, подивився у вікно, трохи задумавшись і намагаючись пережувати коржик кількома ще робочими зубами.
— Каже «Можна мені без черги? Я ж на машині приїхав» — знову повторив собі дід і саркастично засміявся.
Відійшовши від побаченого, дід пішов трохи відпочити і почитати «Сільські Вісті». Через кілька хвилин він озвався до баби:
— А коли він приїде?
— Хто? Герман?
Дід знову саркастично засміявся:
— Ну да, а хто ж?
— Та наче в дванадцять на Києвському — відповіла баба і глянула у вікно, відволікшись на мить від чищення квасолі.
— І ото ж були собі Микола, Дмитро і Настя, а четвертий Герман — не без сарказму сказав дід Митрофан.
— Ну. Перестань вже — махнула рукою баба Галя — подобалось їм так, так і назвали, ти хоч при ньому нічого не кажи.
Дід хмикнув і повернувся читати про те, як в одному селі в сусідній області знову хтось побачив чупакабру.
— Он там на буфеті поклав, «Порадниця» теж прийшла — сказав дід бабі, не відриваючись від читання.
— Добре, почитаю, там якраз має бути про те, як правильно пасинкувать помідори по новому методу — відповіла баба.
В цей момент на вулиці грюкнула хвіртка і загавкав собака.
— А шо вже дванадцять? — зі здивуванням сказала баба і почала вдивлятись у вікно. Коли ж побачила, що у двір зайшов онук, то стала поспішно струшувати з себе лушпиння від квасолі, відставила мису і пішла до дверей. Дід теж піднявся і сів на дивані.
Через кілька секунд двері хати відчинились і зайшов Герман. Він був патлатий і невисокий. На ньому були здоровенні навушники, які він саме почав знімати. Баба одразу побігла його цілувати, а дід неспішно встав і потис онуку руку. Рукостискання у Германа було не надто сильним.
— Ну здоров, студент — сказав дід і посміхнувся. Він дуже пишався тим, що всі його онуки вчилися або ще вчаться в університеті.
— Ось зараз їсти будемо, ти ж мабуть голодний, давай мені той важкий рюкзак, бідна дитина — баба Галя почала бігати навколо онука.
Накриваючи на стіл, баба усвідомила, що дід забув купити хліба. А без хліба в селі і їжа не їжа. «Ну яке воно без хліба?» — так завжди повторюють всі баби в селі, коли бачать, що хтось сів їсти борщ, суп чи варену картоплю без хліба.
— Та давай я сходжу в магаз, шо ти, не кіпішуй — сказав Герман — нагадай тільки де він.
Герман не часто бував в селі, тому він вже забув, де знаходиться магазин і для нього це було чимось незвичним - сходити в магазин в селі.
— Зараз ось дід тобі покаже — сказав дід і вставши пішов до дверей. Старі люди люблять говорити про себе в третій особі. Чому так - у мене є кілька теорій, але в цьому оповідання не про те.
Дід Митрофан і онук Герман виглянули з хвіртки, дід знову згадав про ями і багнюку, яку виїздили машини під двором і плюнув.
— Так от, зараз підеш оце туди по дорозі, далі побачиш яблуневий сад. За ним повернеш в улицю наліво, а далі за канторою направо. А там вже побачиш - там багато велосипедів стоятиме, можливо і машин… — дід знову розізлився на машини, та швидко опанував себе — тільки ти іди у той що менший, у великий магазин не йди, бо там дурять. Зайдеш в менший, там Вітка торгує, пиката така, скажеш їй, що треба півбуханки хліба.
— Так… Яблуневий сад, контора, велосипеди, машини, пиката… Наче зрозумів — проговорив Герман і пішов.
Пройшовши по асфальтованій дорозі прямо, як казав дід, Герман побачив сад. Враховуючи те, що на даний момент була весна і сад тільки зацвів, звідки йому було знати — яблуневий це сад чи ананасовий? В його розумінні все це бралося, в основному, в супермаркетах. Подивившись вперед, іншого саду він не побачив і вирішив, що цей усе-таки яблуневий. Тому Герман повернув наліво у вузьку вулицю. Тут його вже очікували різноманітні дивовижності.
Спочатку з двора справа донісся голосний гавкіт великої собаки, яка ще й підбігла до паркану і стрибнула на нього. Хоч паркан і не пустив би цього монстра ближче, Герман аж відскочив, перелякано глянувши в сторону собаки.
Трохи далі на всю вулицю розлилась калюжа, яку, на біду, неможливо було обійти. Герман подивився на калюжу, а потім на свої новенькі кросівки з літерою N, зітхнув і широченними кроками, намагаючись знайти найменш брудне і мокре місце, почав переходити цей, прямо-таки, природній басейн. Калюж таких великих та брудних Герман у себе в місті не бачив. Над ним літали горобці і сміялися з його страждань, показуючи, як, маючи крила, можна всі ці перешкоди просто перелетіти.
На нього ще погавкало кілька собак, кросівки вже були повністю брудні. А казала йому баба «Вдягни чуні», так не послухався - хоче в «красівих красовках» по селу ходить.
Та, повернувши, як і казав дід, за канторою направо, страждання Германа не припинились. Проходячи повз чийсь двір, під яким на лавочці сиділо стільки бабів, що Герман не міг навіть і порахувати, він, як і положено, сказав їм «Драстє». Ті всі замовкли, кивнули, сказали, трохи підозріло, «Доброго здоровля» і стали дуже уважно і, ніби-то, з осудом дивитись на хлопця, проводжаючи його поглядом.
Коли ж Герман вже пройшов повз цей двір з бабами, вони почали одна одній щось шепотіти. «Шепотінням» це, правда, можна було назвати з великою натяжкою, так як Герман все почув.
— А шо ото воно мальчик чи дєвочка? — сказала одна з бабів з лавочки іншим. Герман зітхнув і поправив своє довге волосся. Магазин вже було видно.
Як і казав дід, тут було два магазини поруч - один великий, радянської архітектури, на ньому було написано «П одовольчі овари». Інший же - маленька сучасна хатка, обшита вагонкою. Під магазинами стояли велосипеди і кілька машин. Герман приготувався до зустрічі з «Пикатою Віткою», продавщицею в маленькому магазині. Він зайшов всередину. Місця було зовсім мало, але за прилавком можна було побачити все, що завгодно - від хліба, шампунів «Хеденшорделс» та «Валєра» і тапок до пляшок із підозріло дешевим віскі та нарізок різних видів хамона з пармезаном. Це здивувало Германа, адже він очікував чогось значно біднішого від сільського магазину. Такого великого вибору не в кожному супермаркеті в місті знайдеш.
За столиком сидів вусатий дядько і пив каву, з іншої сторони сиділа баба і нічого не пила. За прилавком ходила і обслуговувала замовлення покупців дуже кремезна жінка.
«Пиката Вітка» — подумав Герман.
«Хм..» — подумала продавщиця.
Тут було все по-іншому, ніж в супермаркетах. Треба було дочекатись своєї черги і замовити у Пикатої Вітки все, що було потрібно, а вона вже все принесе. До прилавка стояла черга людей з трьох.
— Драстє — тихенько сказав Герман.
Магазин жив своїм життям - всі про щось теревенили і перебивали одне одного.
— Я тобі серйозно кажу, у мене є екстрасенсорні здібності, я ж ото тобі руками тоді поводив і у тебе голова переболіла? — казав дядько з кавою.
Герман скривився.
Це був дядько Яким, який жив недалеко від хати Германових діда і баби. Хороша людина, завжди допоможе в чому треба. Та була у нього одна така собі дивакуватість - він вважав, що він екстрасенс і має надзвичайні здібності.
— Ну да, канєшно — сказала йому серйозно пиката Вітка, а потім повернулась до баби, що сиділа з іншої сторони і хитро їй посміхнулась.
Вітка махнула рукою і перевела очі до лисого чоловіка, який саме замовляв.
— Мені треба б пошвидше все зробити, бо я на машині — сказав лисий і кивнув головою в сторону дверей. Там на вулиці за дверима стояв його Шевроле Авео.
— Купиш мені, той-во, Кіндер Сюрприз? — хитро і настирно говорив рудій жінці (очевидно своїй мамі) хлопчик років шести.
— Ой, відстань зі своїми Кірден Сюрпризами, грошей нема — сказала руда жінка. Коли ж лисий вийшов і черга дійшла до неї, вона почала замовляти:
— Ковбаси, значить, палку давай. Хліба буханку, морожене в стаканчику дві штуки, сметану, хамон хай буде. А ото ліверка свіжа?
— Та не бери, то вже давно лежить — чесно відповіла Пиката Вітка.
— А і папероси треба.
— Які?
— Та давай Мальборо, он там лежать. Чотири пачки, шоб не бігала.
— Чотириста десять сімдесят — сказала продавщиця.
— Запиши на мене, я принесу як зарплата буде — сказала руда жінка
— А Кіндер Сюрприз? — продовжував нити малий
— Ой! Надоїв ти мені вже зовсім! Запиши і Кіндер той, бо оно не вспокоїться неяк.
Продавщиця зітхнула, а малий засяяв, як нова копійка.
Далі відбулось те, чого Герман очікував найменше. Вітка-продавщиця дістала з-під столу здоровенний зошит, послинила палець і почала його гортати. Це була сільська кредитна система: туди записували борги. Ходили чутки, що коли у Вітки купляв горілку дядько Арсеній або хтось із його друзів-п’яниць, вона записувала суму трохи більшу — все одно наступного дня ніхто нічого не пам’ятатиме, та й хто їм повірить. Так і заробляла собі, що скоро і веранду нову добудувала і паркан новий красівий поставила.
Вітка записала новий борг цієї рудої жінки.
— Як там Володька? — спитала продавщиця, записуючи.
— Ой, та шо там балакать — махнула рукою руда жінка.
— Шо, мо п’є знов? — озвалась баба, що сиділа поруч з дядьком з кавою, але нічого не пила. Здавалося б, чого вона взагалі тоді тут сидить. Та це була баба Пріська. Вона все про всіх в селі знала і ніколи не уникала можливості почути більше новин і поспостерігати за людьми. А цього не зробиш краще ніде, крім як у магазині. Тож вона в ньому останнім часом проводила більшу частину свого життя. Ото прийде в магазин, скаже що стомилась, болять ноги, сяде на стільчику і слухає розмови, іноді не стримуючись, щоб не прокоментувати.
— Еге. П’є. — знехотя відповіла руда жінка, ховаючи в плетену сумку те, що придбала.
— А я тобі казала - закодіруй його, мо б і помогло — почала голосно говорити баба Пріська.
— Який закодіруй? — дядько Яким аж підскочив — хай ось до мене прийде, я екстрасенсорно воздєйствую на його бажання пити і він зразу перестане.
— Ой — жінка махнула рукою, потягнула за собою малого і пішла додому.
— Тобі що? — спитала Вітка у Германа. Він стояв, спантеличений від того, скільки всього цікавого він тут вже почув і побачив.
— Драстє. Півхлібини, будь-ласка. — відповів врешті Герман.
— А шо, в тому магазіні нема? — невдоволено спитала Вітка, маючи на увазі інший магазин, що стояв поруч.
— А я не був в тому… — Герман не на жарт здивувався такому питанню.
— Хм, а мені здалось, ти з тієї сторони йшов — відповіла Пиката Вітка і пішла за хлібиною.
— А ти чий будеш? Мо Гришків? — спитала Германа баба Пріська, пильно вдивляючись на нього.
— Де? Це діда Митрофана! — знову дуже голосно встряг в розмову дядько Яким. Він завжди дуже голосно говорив, наче сам трохи недочував.
Герман кивнув і тихо промовив:
— Діда Митрофана і баби Галі.
— Га? — перепитала баба Пріська, Герман повторив ще раз голосніше.
— А дак це четвертий отой, із странним іменем. — сказала баба Пріська дядьку, так, ніби Германа вже не було поруч.
— Ну чого зі странним? Як тебе звати? — ніби прокричав дядько Яким, тримаючи в руці каву.
— Герман.
— Ну таке… — тихо відповів дядько. Всі замовкли.
Тишу перервала Вітка, яка нарешті повернулася зі свіжою половиною буханки хліба. Вона тримала її в руці і поклала прямо на прилавок. Це порушило крихку міську психіку Германа ще більше. Він акуратно взяв хлібину, як можна швидше, і сховав її в пакет. Так, ніби-то, коли це зробити швидко, то не рахується, що вона полежала на брудному прилавку.
— Вісім шістдесят — промовила продавщиця. Герман дістав двадцятку.
— А шо менше нема? — невдоволено сказала Вітка
— Нема більше нічого.
— Ну пошукай, шо зовсім нема?
— Ну немає нічого більше — Герман ляснув себе по кишенях. Потім подумав про ще одну можливість, побачивши термінал для безготівкових розрахунків — Можу телефоном розрахуватись.
— Тю, яким телефоном? — оторопіла Вітка. Баба Пріська перехрестилася.
Герман вказав своїм Айфоном на термінал:
— Як карткою
— А, так та штука не працює, ось бачиш — Вітка з силою поклацала по всіх кнопках на терміналі — Не робить…
Термінал насправді вже давно привезли в магазин власники закладу, але як користуватись не пояснили, тому він стояв на прилавку для краси, а включити його ніхто не знав як, та і кому воно, вреші, треба? Хіба що отаким Германам.
Пиката Вітка невдоволено взяла двадцятку, відкрила касу і спокійно й швидко дістала здачу. Герман знову подивився на все це з неприхованим подивом:
«Навіщо тоді було так настирно просити без здачі, якщо здача є?» — подумав Герман, забрав гроші і вийшов з магазину. Перед виходом він кивнув дядьку Якиму і бабі Прісці. Яким хитро підморгнув, а баба Пріська подивилася на Германа з осудом.
Тільки-но вийшовши з магазину, Герман побачив чоловіка, який уже, очевидно, гарно прибухнув, не дивлячись на те, що на годиннику лише опівнапершу дня. Цей чоловік (звісно, звідки Герману знати, що це був Василь на прізвисько Окунь - відомий всьому селу персонаж) націлено прямував до магазину - хоч і криво, але націлено. Ще здалеку він почав кричати до Германа:
— Ей малий! Малий! А там шяс Вітка торгує?
Герман знизав плечима.
— Ну пиката така — з труднощами проговорив чоловік, хитаючись. На слові «пиката» він підніс руки до обличчя і зробив серйозний вираз, як це тільки може зробити людина після кількох пляшок горілки.
— Ну так… Мабуть вона — відповів Герман.
— Ех… — махнув рукою чоловік і скривив своє п’яне обличчя — вона обдурює. Піду у великий — показав він рукою на інший магазин і змінив свій курс.
Чоловік хитаючись пішов в сторону великого магазину, а Герман ще трохи спантеличено постояв на місці і, повний нових вражень, пішов в іншу сторону - до бабиної і дідової хати. Там баба на грубі гріла борщ і чекала на хліб, щоб всім разом сісти і гарно пообідати, адже попереду ще добра половина дня і треба попоратись та встигнути зробити все, що заплановано.