Сільські жінки дуже сильні. Робота в них є завжди, а відпочинок — хіба коли вже зовсім стемніло. Як підуть, буває, сапувать бур’ян чи осипать картоплю, то й цілий день десь на городі пропадають. А потім ще треба подоїти корову, погодувати свиней, зарізати курку, зварити борщ і наліпити вареників. І все це — в один день!
А тепер уявіть собі сільських українських жінок у 19му столітті. У той час умови існування були ще суворіші. Все було складно, майже нічого не можна було купити. Ще гляди он чоловіка в москалі заберуть і зникне там на 25 років, як мінімум! А самій треба все встигнути зробити вдома, а потім ще й на панщину не спізнитись, і там ще купа роботи.
Цю історію розказував мені дід. Йому її теж хтось розказував, а тому — ще хтось, і так далі, аж поки перші вуста остаточно загубилися. Тож чи все це правда — ніхто не знає. Але, що історія заснована на реальних подіях, то точно.
Надворі — початок XIX століття. Хата-мазанка, біля неї сарай і погріб, а навколо всього цього красивого українського подворища стоїть акуратний, свіжо виплетений тинок. Село, не те що зараз - густонаселене: всюди поруч стоять інші хати, всі одне одного знають і завжди цікавляться тим, що відбувається у інших. Подекуди засовуючи носа туди, куди його краще було б не пхати.
Як от, наприклад, дядько Валер’ян. Якось він почув в шинку від свого друга Василя, що дід Атанасій збудував у себе біля хати секретне сховище для чогось. Не давало воно Валер’яну спокою - постійно намагався заглянути крізь кущі, що ж там дід Атанасій у те сховище носить. З кожним днем підходив все ближче. Одного разу, дочекавшись часу коли нікого не буде вдома, пішов він у двір до діда Атанасія і побачив, що таки там дійсно щось є - масивні горизонтальні двері, що ведуть до підземелля. Ну наче як і звичайний погріб, але чому ж такі великі капітальні двері?
«Точно щось ховає там! Треба перевірити» — подумав Валер’ян і почав смикати. Двері виявились важчими ніж здавалось - насилу відкрив. Став на драбину і поліз вниз, двері ж за собою акуратно опустив, щоб зверху ніхто нічого не запідозрив.
Драбина була стара і подекуди трухла, а Валер’ян був чолов’яга статний, тож вже через кілька секунд драбина тріснула, розламалась і Валер’ян полетів вниз. Було темно і все, що наш горе-розвідник зміг зрозуміти - це те, що в цьому «сховищі» зберігалась картопля та морква, більше нічого цікавого. Минуло кілька хвилин, перед тим, як Валер’ян зрозумів, що він у пастці, і без драбини наверх не вилізе, а двері були дуже щільні, тож ніхто його не почує.
Так і просидів там кілька днів. Їв сиру картоплю і моркву. Коли дід Атанасій нарешті прийшов взяти картоплі, знайшов там Валер’яна ледь живого. Потім довго ще розплачувався Валер’ян з дідом за з’їдене в погребі.
Тож іноді краще не сунутись куди не просять. Але в селі це правило як не діє зараз, так не діяло і в 19-му столітті.
Та щось я відволікся. Повернімося до основної історії. Отже: хата-мазанка, біля неї за столом сидить вусатий чоловік років сорока. Хоча це ж XIX століття — можливо, йому насправді двадцять, а виглядає він на сорок. Чому сидить? Очевидно, чекає, поки жінка приготує щось смачне.
Чудова погода, щебечуть птахи, десь гавкає собака. Чоловік замріявся.
— Гнате! — почувся жіночий голос з хати — принеси мені картоплі для борщу!
Гнат повернувся до реальності і зітхнув, вставши зібрався йти до погреба, та тут побачив через тин як його кум Марко прокошує у траві стежку. Слово за слово, Гнат підійшов до Марка ближче і зовсім забув про картоплю.
Через кілька хвилин на ґанку з’являється його вагітна дружина.
— Гнате, я ж просила! — сердито сказала жінка і пішла сама до погреба.
— Одну хвилину, Орисе — сказав Гнат і продовжив з цікавістю розмовляти зі своїм кумом. Незнаю про що розмовляли чоловіки в 19му столітті. Але якби це було зараз це могла б бути розмова, наприклад, про футбол чи політику.
Погріб, або льох (це вже де як його називають) був дуже малий - туди влазила одна людина, могла взяти що треба і вилізти. А загалом - кому потрібно більше? Хіба люди лазять у погріб вдвох?
Орися відхекалась - дев’ятий місяць вагітності все-таки. Та хто там тоді їх рахував, ці місяці в 19му столітті. Народилась дитина - і добре, як ні - то значить ще треба почекати. Отже після короткої паузи вона стала на драбину і полізла вниз у погріб.
Через якийсь момент Гнат і Марко здригнулись, почувши нелюдські крики з погребу. Вони швидко побігли на звук.
— Орисе, що з тобою? — сказав Гнат, намагаючись заглянути в погріб.
— А чорти його знають… Здається я народжую — сказала Орися і знову закричала.
— Вилазь. Треба негайно викликати бабу-повитуху! — Гната охопила паніка і він побіг до хати, сам незнаючи для чого.
— Ти що зовсім дурний чи як? Як я зараз звідси вилізу?
— Тоді баба полізе до тебе… Коли я її знайду… — Гнат повернувся від хати назад до погреба.
— Ти забув розмір нашого погребу? Сюди ніхто більше не влізе, і часу немає вже. Де ти ту бабу знайдеш зараз, як вона щодня по всьому селу без діла бродить? — знову закричала Орися.
— Інтєрєсна ситуація получається — сказав Марко. Йому все це було, як тепер кажуть, по приколу.
Гнат бігав навколо погреба, Марко стояв поруч і посміхався. Це здалеку, через город, помітила баба Параска. Вона стояла, приклавши руку до лоба, щоб сонце не відсвічувало і дивилась на це дійство.
— Тю, шо воно… чи подуріли? — сказала собі баба Параска, закректала і пішла подивитись ближче.
Тим часом по дорозі від шинку проходив його власник Оврам. Почувши крики і побачивши метушню, він теж звернув з дороги, щоб підійти ближче і побачити, що відбувається.
— Що тут у вас таки відбувається? — спитав Оврам, ставши поруч з Марком.
— Орися народжує в погребі, Гнат нєрвнічає і бігає округа. — спокійно промовив Марко, не відводячи очей від дійства, що відбувалось на їхніх очах.
— Ясно — сказав Оврам і також став прискіпливо спостерігати.
Баба Параска спочатку зупинилась біля кущів трохи далі і дивилась на те, що відбувається, примружившись. Коли ж Марко дав їй ясно зрозуміти, що її видно, вона підійшла ближче, крекчучи.
— Шо там таке? — вона показала ціпком на погріб
Коли вона дізналась, що відбувається, то почала голосно причитати:
— Ой що ж це його робить? Як же його оце тепер? Баба-повитуха живе далеко, ще й тиняється постійно по всьому селу. Як же оце воно народиться там в погребі? Бідна дитина.
В цей час Гнат передав Орисі в погріб якісь рушники і продовжував бігати навколо в паніці. Орися час від часу голосно кричала. Те що відбувалось не давало пройти повз нікому і нікого не залишало байдужим. Проблема лише в тому, що ніхто не міг допомогти (а може не сильно й хотів), але всі хотіли подивитись.
Хвилин за двадцять навколо маленької ями зібралося вже півсела й чекало розв’язки.
Серед цього натовпу був і дід Атанасій. Він завжди любив бути у центрі уваги, його его дуже тішило, коли люди звертали на нього увагу, сміялись з його жартів, хвалили його. Тож він не міг просто спокійно стояти і спостерігати, не кинувши який-небудь вульгарний жарт.
— Ай молодець! Своє діло колись ото зробив і стоїть тепер довольний біля погреба, а жінка оно як страдає — сказав голосно дід Атанасій, активно жестикулюючи, показуючи спочатку на Гната, потім на погріб, чим викликав сміх у більшості присутніх. Самооцінка підвищена, дід задоволений. Цього йому вистачить на деякий час.
— От ситуація! Тут вже чоловік тридцять, а баби-повитухи нема — сказав дядько Валер’ян Марку.
— Та вона, мабуть, тиняється по селу десь, як завжди — спокійно відповів Марко.
— Ой а може таки хай хтось туди спуститься? Шо ж його оце тепер робить? Шо ж це тепер буде? — продовжувала голосити баба Параска
— Заткніть її там хто-небудь, бо я їй-богу зараз вилізу звідси сама і кончу її голими руками, а потім полізу назад народжувати далі — закричала з погреба Орися. Баба Параска злякано затихла.
Через деякий час голосних криків і стогонів, що було чутно з погреба, Орися підняла догори новонароджену дитину. Воно подивилось навколо здивовано. Мало хто при народженні зразу бачить такий натовп людей, тож немовля відчуло себе зіркою. Гнат нахилився, і забрав малого з рук Орисі. Це був хлопчик.
— Оце перший — промовила вона з-під землі.
— Перший? — крикнув здивовано Гнат. Натовп оторопів і замовк.
— «Перший» підразумєває, шо буде і другий? — спитав пошепки Марко у дядька Валер’яна. Той знизав плечима.
В цей час до подворища прибіг захеканий хлопчина. Це був син Марка Іван.
— Баби повитухи вдома нема — відхекавшись сказав Іван.
— Та наче вона коли вдома буває! Тиняється мабуть десь по селу, як завжди — відповів хтось з натовпу.
Зовсім скоро Орися подала з погреба ще одну дитину. Гнат бігом віддав першу на руки бабі Парасці і забрав другу у Орисі. Ще один хлопчик.
— Оце другий.
— Де вона там їх бере? — продовжував жартувати дід Атанасій. Йому якраз треба було знову підгодувати своє его.
Люди принишкли і зітхнули з величезним здивуванням, коли знову почули крики та стогони з погребу.
— Я мабуть побіжу ще трохи бабу-повитуху пошукаю — сказав малий Іван, почувши жахливі звуки і побіг геть по городу. Його молода психіка навряд чи могла витримати те, що відбувалось. Дорослим же вся ця картина додавала цікавості та адреналіну у їхньому сірому повсякденні. Нарешті на їх очах відбувається щось більш інтересне, ніж обробляння городу або догляд за худобою. Майже ні у кого не прокинулось бажання допомогти, але бути присутніми, слухати і дивитись хотіли усі, бо це щось незвичне, щось, що не так часто побачиш.
Можна було б спробувати провести паралелі з теперішнім часом, коли люди мають набагато більше можливостей, щоб скрасити своє повсякдення, та, не дивлячись на це, повсякдення, мабуть, залишається таким же сірим, як і тоді.
Чи не найбільш зацікавлено за цим всім спостерігав дід Атанасій. Він на своєму віку багато чого бачив, але щоб таке… Дядько Валер’ян навіть вже подумав, що мо дід навіть забуде про борг за з’їдене в його погребі.
— Оце третій — вже з полегшенням сказала Орися, коли подала третю дитину. Гнат ледь не втратив свідомість.
Люди ще постояли трохи, з подивом намагаючись зрозуміти, що ж тут тільки-но власне сталось, та через деякий час почали розходитись, бо швидко ставало нудно.
— Не забудь про борг — сказав дід Атанасій і постукав дядька Валер’яна по плечу, йдучи геть. У Валер’яна зникла посмішка з обличчя.
Свідками цих родів були мінімум півсела, інша половина дізналась про цю дивовижну історію з розповідей. Так і пішла ця історія з вуст у вуста.
Орися ж вилізла з погреба, коли більшість людей вже розійшлись:
— Гнате, все ж таки, принеси картоплі на борщ — перше, що вона сказала своєму чоловіку — сьогодні обід вже й так пізно буде.
Трохи помилувавшись новонародженими синами, Орися повернулася до хатніх справ. А Гнат сів на лавку біля хати — милуватися літньою природою.
Коли вже смеркало, повз двір по дорозі пройшла собі тихенько баба-повитуха, що якраз тинялась по селу. Вона й гадки не мала, що сталось.
Через те ж, що Орися народила трійню, її до віку в селі називали ніяк інакше, як «Трейтячка». Коли постаріла, стала «Баба Трейтячка». На даний момент і я незнаю її справжнього імені, бо до наших часів дійшла тільки ця історія і слово «Трейтячка».
Тож, як ви можете здогадатись, імена персонажів у даній історії вигадані. До наших часів дійшли тільки імена всіх трьох новонароджених синів - Роман, Онан і Савка.